Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Сирітству — ні!»
Rozvitok Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Уроки материнства

У кожної мами свій шлях до дитини, яку вона готова прийняти в своє серце. У 35-річної Світлани з Києва спершу це був імпульс. Раптове усвідомлення того, що десь на світі є крихітка, яка потребує її материнського тепла… Це був тільки початок нелегкої, але великої справи її життя.

Світлані не було чого жалітися на долю – стабільна робота, люблячі батьки, затишна квартира. Але навіщо всі ці здобутки, якщо їх немає з ким розділити?

На Різдво
 «Тема усиновлення не була для мене новою, – розповідає Світлана. – У мене є дві знайомі сімейні пари, що всиновили діток. Тож думки про це інколи з’являлися. Але то були тільки думки. А якось одного вечора, коли я засиділась допізна на роботі, мене раптом пройняла думка «на мене десь хтось чекає». Це було напередодні Різдва…

Потім були місяці кропіткого діалогу із собою. Світлана вирішила до кінця розібратися, що значить для неї бажання всиновити дитину.

«Це дуже важливо – встановити для себе мотив, – переконана Світлана. – Часто прийомні батьки так для себе формулюють задачу – ми хочемо врятувати дитину. Але ж дитина теж їх рятує – від самотності, душевної порожнечі… Дитина й батьки потрібні один одному в однаковій мірі.

Рішення всиновити дитину потрібно виплакати, вичитати, виносити і народити врешті-решт. Я перечитала купу літератури, ночами сиділа на форумах для прийомних батьків. Насправді інформації навіть в Інтернеті не так багато. Мами буквально визбирують по краплинкам будь-що, що стосується теми усиновлення. Дуже цікаво, коли люди просто, без прикрас, описують свій життєвий досвід. Хоча він, вочевидь, у кожного не простий, але все ж дуже допомагає укріпитися у своєму рішенні всиновити дитину».

На Пасху
«Я хотіла дівчинку, років 3-4. Але коли почала шукати дитину, виявилось, що всі хочуть дівчинку, – сміється Світлана. – Тоді я вирішила, а чим хлопчики гірші? Врешті-решт на одному сайті звернула увагу на фото шестирічного хлопчика. Він мені одразу сподобався. Але мене дещо збентежив його діагноз – у малюка проблеми з нирками. Знову Інтернет, форуми, консультації. Перечитала купу медичної літератури…

На той час я вже зібрала всі документи. Причому дуже швидко. Хоча зазвичай лякають, що це може затягнутися надовго. Загалом у мене все складалось якнайкраще – всі деталі ніби складалися у пазл.

Коли я звернулася з проханням підібрати дитину до координатора проекту «Розвиток України» Дар’ї Касьянової, вона мені одразу порадила Сергійка – того самого хлопчика, якого я бачила на сайті. І в той момент я чомусь відчула, що це – моя доля… На Пасху я вже їхала до свого хлопчика».

На Трійцю
«Ми сиділи в кабінеті у директора. Зайшов Сергійко, – розповідає далі Світлана. – Відтарабанив два віршика. Ми з ним поспілкувалися. Мені було досить лячно, адже Сергійко вже досить дорослий. Був він і я. Чи почули наші серця одне одного?.. Я не могла одразу відповісти на це запитання. Я вийшла з дитячого дому, йшла вулицям Донецька і якось непомітно для себе опинилась біля каплиці Преподобного Сергія Радонежського. Сергія – розумієте?.. Я сприйняла це як знак. Мені стало спокійніше.

Коли я вдруге приїхала до Сергійка, ми пішли з ним прогулятися. Хлопчик був якийсь скутий. Поводив себе дуже стримано. Мимохідь мені показував, що у них і де – така собі міні-екскурсія по дитбудинку. А потім раптом повернувся до мене і в лоб запитав: «А ви моя справжня мама?». Я: «Ну, звичайно!» І тоді він відтанув. На Трійцю ми вже їхали додому в Київ».

Не медовій місяць
Перший період з прийомними дітьми – все одно що медовий місяць у молодого подружжя. «Сторони» намагаються показати себе з найкращої сторони, сподобатись одне одному. У Світлани з Сергійком, за її словами, медовий місяць закінчився ще у дитбудинку. Дома почались проблеми. Світлана говорить про них спокійно. Як про даність, випробування, через які вони з сином повинні пройти. Але в її очах – така рішучість , що одразу стає зрозумілим – у Світлани все вийде.

Прийомні діти – це особливі діти. Щоб там хто не казав, вони потребують особливої уваги. Всі вони родом не з дитинства, а із життя «до» (принаймні на період адаптації у новій сім’ї). Всі їх страхи, комплекси, моделі поведінки мають своє особливе пояснення. Кожен їх крок потрібно аналізувати і дошукуватись у ньому додаткового змісту.

Чому Сергійкові важко дається письмо? Наслідки «школи» вітчима хлопчика, який намагався навчити писати ще зовсім не здатного до цієї науки малюка.

Чому Сергійко зламав руку на дитячих турніках? Тому що він не знає, як на них вправлятися. У дитячих будинках діти не граються на турніках. Їх, зазвичай, там просто немає. Вихователі фізично не можуть простежити, щоб діти з них не падали…

Іграшки
Сергійко почав приносити зі школи чужі речі – іграшки, якісь дрібнички. Спочатку – шок. Світлана почала аналізувати ситуацію. Крадіжка? Ні. Просто у дітей із дитбудинків, як правило, відсутні поняття «моє – чуже». У них все спільне. Для них не знайоме відчуття власності. Зазвичай у дитбудинках дуже багато іграшок. Вони там просто купами лежать. Дитина взяла іграшку, три хвилини погралась і покинула. Іграшка не має для неї жодної цінності.

«У нас були проблеми з іграшками, – розповідає Світлана. – Істерики в магазині – класика жанру. Проводили аутотренінги. Я кажу: зараз ми зайдемо в магазин, але нічого купувати не будемо – просто подивимось. Не завжди виходило обійтись без покупки нової іграшки, але ми вже на шляху вирішення цієї проблеми».

«Я – поганий»
Світлана була готова до всього, крім одного – аутоагресії. Як реагувати, коли шестирічна дитина весь час каже: я поганий, не треба мене любити, знайди собі іншого сина. Або коли вона каже «Будь обережним на дорозі, машина може збити!», а Сергійко спокійно відповідає: «Ну і що з того?». Це – страшно…

«Але така поведінка цілком зрозуміла, – міркує Світлана. – Дітям у дитбудинку не має для кого бути хорошим. Вони в цьому не зацікавлені. Дитину покинули і вона приходить до думки, що це вона – дитина – така погана, що не заслуговує любові своїх батьків. Потрібно кропітка, щоденна праця, щоб дитина відмовилась від цієї хибної думки, щоб вона зрозуміла цінність власного життя, щоб навчилась любити – в першу чергу себе.

Ми з Сергійком провели дуже вдалу методику. Якось він черговий раз почав мені доводити, що він поганий. Я йому кажу: давай швидко запишемо на папері по пунктам, чого ти поганий. Він: навіщо? Кажу: потім спалим цей папірець. Він дуже здивувався. Проте продиктував. Пішли. Спалили цей папірець. Наче подіяло. Заодно навчилися розпалювати багаття.

З Сергійка ніби виходить вся злість, весь негатив, що встигли назбиратися у його серці за таке маленьке життя. Хоча, з іншого боку, в такому віці рік здається вічністю. Перші 5-6 років – це вік, коли у дитини виникає тисяча запитань: що відбувається? чому я тут? чому я такий? А у дитбудинку їй немає кому задавати такі питання. Можна тільки уявити, що ця маленька людина передумала і до яких висновків прийшла за шість років життя  «до»…

Тому кожний день ми починаємо і закінчуємо словами: «Я – хороший. Мене всі люблять. У мене все виходить». Моя головна задача – дарувати Сергійкові любов. Не дивлячись ні на що… Любов переможе все».

Майбутнє, яке треба намалювати
Ймовірно, однієї тільки любові – недостатньо. Для Світлани кожний день – це праця. Свого роду будівництво: кожний новий день – цеглинка нормально-банального дитячого щастя її Сергійка. У хлопчика відсутні (поки що!) такі поняття, про які взагалі неможливо подумати, що вони можуть бути відсутні. Наприклад, хлопчик не зовсім розуміє, що таке майбутнє.

Альтернативный текст

«Важко уявити, але це – так, – розповідає Світлана. – Що буде потім? На початку наших з ним відносин це питання не обходило його взагалі. Тепер же ми з ним помаленьку будуємо його (наше!) майбутнє. Я йому розповідаю: от скоро буде твій День народження – і я подарую тобі велосипед. А потім буде Новій Рік – і у нас буде ялинка. А потім буде літо, і ми поїдемо на море. От так, крок за кроком… Це – праця, але дуже цікава і приємна праця».

Й очевидно, що ця праця приносить свої плоди. Сьогодні Сергійко – мамина гордість. Успішний «першачок» – хлопчик пішов у перший клас столичної гімназії і вже має неабиякі здобутки у навчанні (вивчає одразу дві іноземні мови, грає в шахи). Сергійко – перший в домі помічник, мамин друг, бабусин розрадник, і просто дитина, у якої є щасливе «сьогодні» і буде щасливе «завтра».

Поділитися:
Інші новини
Хто шукає своє чудо? Ось воно! Новини
20 липня 2019
Хто шукає своє чудо? Ось воно!
Детальніше
10 анкет дітей, які чекають сім’ю на порталі «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова Новини
18 липня 2019
10 анкет дітей, які чекають сім’ю на порталі «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова
Детальніше
Діанка чекає на приїзд тата і мами Новини
13 липня 2019
Діанка чекає на приїзд тата і мами
Детальніше